«На ранок нас зустріла новина від розвідки, що місто можливо ось-ось оточать росіяни і у нас є година, може півтори, щоб покинути місто. Ми в темпі ж рушили на Львів за припасами і ледь встигли взяти трохи останнього палива на заправці в Києві. Дорога була важкою, але треба було повернутися як скоріше в Чернігів і не з пустими руками.
Коли ми приїхали до Львова, часу було обмаль, треба було зібрати груз і швидко їхати в Чернігів, ми дали слово що повернемось з допомогою. Медсестра відділення Марина та лікарка Оля, як і інші медсестри мали змогу виїхати з нами, але вони залишились, щоб допомагати тим, хто постраждав. Було багато різної інформації і всі боялися, як і ми. Бо знали що це може бути квиток в один кінець. Наші машини вже були готові, мій друг Вадим, з яким я випадково познайомився у Києві ще під час ковіду, дам нам свій джип для евакуацій. В колоні ми з Ромою були перші, щоб першими зустріти загрозу.
Ми виїхали. Переночували в Києві і вже зранку готові були їхати в Чернігів. Розвідка надала нам інформацію, що ми можемо змінити маршрут, щоб менше палива витратити. Наш звичайний маршрут виглядав так Київ- Кіпті-Вертіївка-Куликівка-Анисів і Чернігів. По прямій (Київ-Чернігів) їхати було неможливо, бо війска росії контролювали села навколо Чернігова і частину траси на Київ. Нам запропонували звернути не на Кіптях, а пізніше, під Топчиївкою. І сказали, що ділянка там безпечна. Під Топчиївкою по нашій колоні з 6 машин зробили перший постріл і потім розрядила перший пакет Граду. Хати по обидва боки почали підніматися в повітря, ми збільшили темп і в повороті трохи заплуталися між бетоними брилами, які були встанновлені військовими. Коли ми вивернули на дорогу і помчали як ошпарені, в догонку по нам дали другий пакет Граду, але він вже був поодаль від нас. Через пару хвилин на нас вискочили дві фури і за ними близько 60 машин з сім’ями, які тікали з Чернігова, ми їх крикнули щоб вони розвертались, бо ці два пакети полетіли б в них, коли вони вийшли б на трасу.
З нами в команді були дійсно достойні люди, які були готові ризикувати своїм життям заради інших і тих, хто відчував що це їх обовязок рятувати тих, хто був в Чернігові і не міг виїхати звідти. Ми їхали через Анісів, там було відкрите поле і проїхати можна було лише тоді, коли не було в небі БПЛА “Орлан”, вони їм корегували ствольну артилерію і РСЗО які могли знищити все за лічені хвилини, бо на полях Анісова все було як на лодонях і жодного укриття. Коли ми їхали через поле, там застряг великий бус, Мерседес Спринтер, він був наповнений тілами загиблих хлопців і він застряг, ми допомагали його виштовхнути з ями, після 10 хвилин він врешті вийшов і ми полетіли далі в Чернігів.
В дитячій обласній лікарні вже знали, що ми були під обстрілом і коли ми приїхали дівчата з відділення прибігли з криками нас вітати. Ми були щасливі, що вижили і цей досвід ми записали собі, але все ж найкраща подібна подорож це та, з якої нічого згадати.
Ліки, їжа, гігієна і трохи надії було вигружено з наших машин і зараз важливо, що не дарма. Нас чекала вечеря і сон в старих підвалах лікарні. Я спав біля медсестер, які лежали поряд зі старими унітазами, бо вільного місця вже не було. Важке повітря, старий маленький телевізор з новинами і втома, були постійно з нами.
В кімнаті було близко 30 людей разом з дітьми. По очах оточуючих було видно, що вони вже звикли до цього і в повітрі стояв жах, бо в голові у людей не вкладалось, як це могло статися. Ми чекали дива, дива від ЗСУ. Всі ми стали рідніше один до одного завдяки спільному горю. За кілька годин втома змусила заснути.
Ранок і ми збираємось виїзжати. Ми знаємо що ми мусимо як найшвидше зробити виїзд і не знаємо скільки часу є на вікно для явиїзду.
В пусті буси ми загружали людей, на підлогу клали каремати, просили батьків, що якщо почують команду водія, одразу клали дітей на підлгу і накривали собою. Це була сума всіх моїх страхів і в мені жив холодний страх. Саша Вонарх, волонтер кричить, що часу мало і треба виїзжати. “Орлани” в той час над містом були постійними гостями і корегували артилерію. Ми колона, тому ми ціль. Тим нелюдям все одно, хто в наших бусах. Ми не вірили в напис “ДІТИ” на машинах, але за звичкою писали це слово. До нас напросилася жіночка дитячий педіатр в одну з машин, я її спитав, чи можемо ми на неї розраховувати якщо у нас будуть поранені під час подорожі. Вона відповіла що взагалі не знає як зупиняти кровотечі, тільки теоретично. Я дякую медуніверситетам за якісних лікарів і йду саджати дітей в буси.
Коли виїзд затягнувся на 30 хвилин ми вирішили їхати.
За 10 хвилин поряд прилетить касетний боєприпас і вб’є людей в сусідньому будинку біля лікарні. Частина фрагментів касети пробило двері і вікна. Люди в лікарні дивом залишились живі. Мені на телефон дзвонять медсестри і сильно кричать, що по ним прилетіла ракета. Нас врятували ці 10 хвилин і батьків з дітьми теж.
Вже за 4 години ми в Києві на вокзалі вигружали сім’ї які рухались далі. У кожного тепер своя зупинка і пошук безпечного місця. Ми їдемо далі за припасами на Львів. Згодом наступний рейс…»
